Wednesday, May 06, 2015

Не існує жодного знеболювального від того, що в них болить, не існує/ Serhiy Zhadan's “Life of Maria”

Сергій Жадан, відомий український письменник, поет, перекладач, громадський активіст; уродженець міста Старобільськ Луганської області:

«Навіть якби там були окупаційні війська, для мене б мала батьківщина не була втраченою. Бо деякі речі існують поза політикою і геополітикою. Але поки що з моєю малою батьківщиною все добре. Мені не подобаються означення „ватник“ і „укроп“. Не люблю, коли на людей навішують ярлики. Це свідчить про небажання вести дискусію, про те, що людині достатньо означити когось як ворога, опонента, і не намагатися із цим опонентом порозумітися. Мені здається, поки ці люди не беруть до рук зброї, доки вони відкрито не виступають проти своїх співвітчизників, доти є шанс, а головне — необхідність із ними дискутувати».
- джерело; фото

(см. также: Малая родина и средневековая мораль; Про врагов, живущих в одном подъезде)

*
Сергій Жадан. Життя Марії: За словами Сергія Жадана, це книжка про любов і ненависть, «особлива тим, що писалась як щоденник...»

Роздiл книжки «Чому мене немає в соціальних мережах»: вiршi Голка \\ Пошуковик \\ Секта \\ Чеченка \\ Псих \\ Мародер \\ Плейєр \\ Капелан \\ Шпигун \\ Носоріг

Вірш у прозі «Мародер»

Погана біографія, з таких біографій роблять ранкові новини.
Старий його замерз у грудні, в порожньому трамваї. В мами проблеми з цукром.
Незакінчене технічне, два роки на обліку, випалене йодом горло, розірване арматурою вухо.
Про що ти мріяв усі ці роки? Чого хотів?
Все, чого він хотів, лежало в найближчому торгівельному центрі.
Зламати його було, ніби зламати печатки на папських грамотах.
«Я ніколи, — писав він, — не мав такої кількості грошей, аби купити все, що мені хочеться.
Завжди щось відкладав на кращі часи. Лише тепер зрозумів, що кращих часів не буде.
Ти теж народився тут. Ти знаєш, як воно все.
Скажи слідом за мною: життя — жорстоке й несправедливе, життя — безнадійне й коротке,
життя — безрадісне й підле.
Той, хто нічого не має — нічого й не матиме, той, кому немає чого втрачати, нічого не втратить».
Тут давно ніхто не чекає на кращі часи.
Тиху мовчазну смерть тут ніхто не відрізняє від решти жінок.
Добре серце, хворі легені — живеш із нею, тому що любиш, помираєш тому, що живеш із нею.
«Спасибі, що пишеш, — дякує він, — спасибі, що пишеш».
«Немає за що», — відповідаю я. Справді — немає за що.

Вірш у прозі «Голка»

Антон, тридцять два роки,
В статусі було вказано, що живе з батьками.
Православний, хоча до церкви не ходив, закінчив університет, іноземна — англійська.
Працював татуювальником, мав свій почерк, якщо можна так сказати.
Через його вмілі руки й гостру голку пройшов не один натовп місцевих.
Коли все це почалось, багато говорив про політику та історію, почав ходити на мітинги, пересварився з друзями.
Друзі ображались, клієнти зникали. Боялись, не розуміли, виїжджали з міста.
Найкраще відчуваєш людину, торкаючись її голкою. Голка жалить, голка зшиває.
Під теплим металом таке податливе полотно жіночої шкіри й такий цупкий світлий брезент шкіри чоловіків.
Протинаєш чиюсь оболонку, випускаєш із тіла оксамитові краплі крові,
б’єш, б’єш, вибиваєш янголині крила на покірній поверхні світу.
Б’єш, б’єш, татуювальнику, адже ми покликані наповнювати цей світ сенсом, наповнювати його кольорами.
Б’єш, татуювальнику, цю обшивку, під якою душі й хвороби — те, чим ми живемо, заради чого вмираємо.
Хтось розповів, що його підстрелили на блок-посту, вранці, зі зброєю в руках, якось випадково –
ніхто нічого не встиг зрозуміти.
Поховали в спільній могилі – їх там усіх так і ховали.
Особисті речі передали батькам. Статус так ніхто й не правив.
Прийде час і яка-небудь наволоч обов’язково буде писати про це героїчні вірші.
Прийде час і яка-небудь наволоч скаже, що про це взагалі не треба писати.

Вірш у прозі «Пошуковик»

Довго її розшукував. Номер вона змінила, з міста втекла, соціальними мережами не користувалась.
Через знайомих знайти не вдалося, через церкву теж.
А потім сама написала, про справи, про переїзд, про нові обставини, про звикання.
Розповіла про брата, думаю, заради цього й писала – щоби розповісти про брата, про його смерть.
Мабуть, зверталась із цим не лише до мене, принаймні – не до мене першого.
Надто вже спокійно писала.
Їх накрили, писала, всіх разом, одним залпом.
Потім наші повернулись, хотіли забрати загиблих.
Вірніше – те, що від них лишилось.
Найтяжче було з ногами. В кожного має бути по дві ноги.
Вони їх так і складали – щоби в кожного було по дві ноги, бажано – одного розміру.
Брат займався музикою. Мав хорошу гітару. В нього її постійно позичали.
Ось що з нею тепер робити? – питала вона. – Я брала, пробувала грати, порізала пальці з незвички.
Дуже боліло. Досі не заживає.

Вірш у прозі «Секта»

Андрій і Павло, адвентисти, студенти.
Тато-підприємець підтримував громаду, вони звикли ставитись до церкви, як до частини свого життя –
бували там щодня, допомагали робити ремонт, викладали фото в мережі, дякували за підтримку.
Їх і за мирних часів вважали сектантами, а коли все це почалось – просто влаштували на них полювання.
Хтось виїхав, хтось сховався.
А їх обох схопили. Тримали в підвалі, примушували ховати загиблих, копати могили.
Вони хотіли відкупитись, боялись, плакали.
Їх перевели до іншої ями. Потім просто забули про них, ніби їх і не існувало.
Сиділи в чорному підвалі, слухали темряву, спочатку молились, потім кинули – соромились одне одного.
Віру і втрачаєш тоді, коли випадає можливість за неї померти, а ти цією можливістю не встигаєш скористатися.
Нащо віра тому, хто бачив, як усе виглядає насправді?
Нащо вірити в те, що не має для тебе жодного значення?
Ніхто не говорить, що було зі святими, в яких на тілі відкривалися стигми.
Що було з цими стигмами?
Вони самі собою закривалися, як троянди надвечір?
Чи довго кровоточили, гноїлись, боліли під бинтами?
Чоловіки зі сліпими від темряви очима приходили до госпіталю на перев’язку, стискали зуби, коли сестра відривала їм від рани засохлі бинти й свіжа кров проступала на темній шкірі.
Просили знеболювального, бодай якогось.
Але не існує жодного знеболювального від того, що в них болить, не існує.

*
из статьи:
Услышав эти стихи Сергея Жадана во время его недавнего приезда в Америку, я поняла, что очень хочу, чтобы они приобрели сейчас новое существование: по-русски. Хотя бы потому, что я не знаю таких стихов о войне — таких простых, таких бедных, таких страшных, таких несентиментальных, обращенных к отдельным людям — в ситуации войны.
Вот как прокомментировал этот цикл «Почему меня нет в социальных сетях» сам Сергей Жадан:

«Цикл писался в прошлом году. Большинство персонажей реальны: или мои знакомые, или знакомые моих знакомых. За всеми историями — конкретные информационные поводы. Просто в прессе акцент был не на людях, а на политике-идеологии-пропаганде. Мне важно было вычленить из всего этого конкретные имена. Во многом отталкивался от цикла [польского поэта Чеслава] Милоша “Голоса бедных людей”».

По-русски: эти и другие стихи цикла «Почему меня нет в социальных сетях».

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...